Я знайшов той txt, яким збирався написати про переклад першого тома. Але другий том ще не готовий, тому я викладаю лише дві глави.
Цього разу я хочу представити вам початок свого нового перекладу. Цього разу це манга «Ласкаво просимо до N.H.K.!»
Так, я знаю, що я ще не доперекладав Ef, а декому я навіть обіцяв перекласти Steins:Gate, від якого переклав лише одну серію — але що поробиш, я не можу перекладати те, що мені не подобається, не маю достатнього стимулу.
Крім того, я помітив, що мангу перекладати цікавіше. Це важче, але це цікавіше — не знаю, як це пояснити. Можливо тому, що у манзі значно менше усього зайвого, та й сюжет, зазвичай, серйозніший… Хай там як, але я зараз перекладаю мангу.
Це вже не School Days з його двома томами — це адаптація роману, 8 томів по 5 глав, усього 40 глав. Мабуть, це затягнеться надовго. Подивимося.
Вже сьогодні усі бажаючі можуть подивитися однойменне аніме українською мовою (субтитри, відеофайли), але смію зауважити, що аніме і близько не стоїть поруч з романом та мангою. Аніме — це комедія, в першу чергу комедія, в той час як роман і манга (як водиться, кінцівки в обох різні) — це драма, оповита атмосферою депресії та безвихіддя. А яка атмосфера ще може бути, коли йдеться про життя хікікоморі?
Тут я, мабуть, маю пояснити, хто такі хікікоморі, що це за N.H.K.… Але у манзі є дуже багато речей, які варто пояснити, тому уся манга буде сповнена приміток, які будуть пояснювати те, чи інше. У кінці кожної глави є ціла сторінка, повністю присвячена довідковій інформації — цю ідею я взяв у росіян, але розширив її, додаючи туди вдвічі більше інформації.
Тому ті, кого це зацікавило, можете скачати перший перекладений том, і самі про все дізнатися. Зараз скажу лише, що хікікоморі — це люди, які зріклися суспільства і живуть, закрившись у своїх кімнатах/квартирах, не виходячи звідти роками.
А тут я у якості передмови просто приведу першу післямову автора до свого роману. Можливо, це не зовсім правильно, ажде і манга від роману відрізняється, та й взагалі це післямова, але прочитавши її, я вирішив, що нічого поганого не буде, якщо я напишу її тут. Читайте.
На початку двадцять першого сторіччя феномен хікікоморі раптово охопив усю Японію.
Як далекоглядна людина, я вирішив скористатися віянням часу і заробити купу грошей. Я напишу книгу про хікікоморі і стану відомим! Я стану комерційно найуспішнішим автором з історією про хікікоморі! Я поїду на Гаваї на отримані кошти! Я поїду на Вайкікі!
Моїм мріям не було краю. Однак, коли я дійсно почав писати цю книгу, я швидко пошкодував про це. Це було жахливо.
Що буває, коли справжній хікікоморі починає писати книгу про хікікоморі? Ти неминуче починаєш описувати свій власний досвід у своєму творі. Ти починаєш писати про самого себе.
Ясна річ, ця історія — вигадка, і не має значення наскільки один з персонажів схожий на мене, він — не я, а я — не він. Навіть якщо ми однаково говоримо, живемо в однакових квартирах, ми все рівно ніяк не пов’язані. Ми живемо в різних світах.
Не дивлячись на це, це було болісно. Це було соромно. Я відчував, що розповідаю про свій власний сором усьому світу. В решні решт, мені почали дошкуляти параноїдальні думки.
А що коли усі тихо сміються наді мною, поки я пишу цю книгу? Я дійсно так думав.
Якщо чесно, я досі не можу дивитися на цю книгу об’єктивно.
Кожного разу, як я її перечитую, у мене з’являються легкі галюцінації. Я починаю обливатися холодним потом.
Кожного разу, як я дочитую до деяких місць у книзі, мені хочеться викинути комп’ютер у вікно.
А в інших місцях мені хочеться втекти з дому і сховатися в Індійських горах.
НАпевно, це тому, що проблеми, котрих торкається ця книга, це питання не минулого, а теперішнього.
Я не можу глянути здалека з думкою: „Який я був молодий“.
Все це поточні проблеми.
Час йшов, і я продовжував писати. Я вирішив написати все, що зможу. Так, в результаті, й вийшла ця книга.
Коли я її перечитую, я червонію… Правда, як вона вам?
Коли я читав її у доброму настрої, я думав: «Дивовижно! Та я просто геній!»
Коли я читав її в поганому настрої, я думав: «Що за лайно я написав! Я маю зараз же померти!»
Але все ж, я думаю, правильніше буде просто сказати: „Я написав усе, що міг написати“.
Коротше, усім привіт. Моє ім’я Тацухіко Такімото. Це моя післямова до моєї другої книги.
Я і цього разу в боргу перед багатьма людьми. Усім, хто працював над цією книгою і всім, хто читав її — дуже дякую вам. А далі я буду старатися з усії сил. Переведу подих, і як слід постараюся.
Тацухіко Такімото
Грудень 2001 р.
Останні коментарі