« Posts tagged повсякденне

Coolstory

Учорашнім вечором мені довелося їхати на електричці. Насправді мені не часто доводиться їздити цим видом транспорту, але тут відбулося поєднання кількох факторів: по-перше, це банально дешевше. А через помилку, яка трапилася під час мого чергового загублення мого студентського квитка, я й досі можу купувати квитки на залізницю з 50% знижкою. А по-друге, о такій годині була лише електричка.
Електричка була звичайна, з довгими лавками і столиком між кожними двома.
На кінці маршруту елекстрички було дві зупинки. Передостання — велика зупинка на залізничному вокзалі, на якій виходять майже всі. І остання — центр те ж саме місто, але дещо далі від центру. Від вокзалу можна доїхати куди завгодно, а від останньої зупинки відходить лише одна маршрутка, мабуть у цьому суть. Але зараз не про те.
Справа електричка складається з трьох вагонів. Майже усі, хто виходять на останній зупинці, сидять в останньому вагоні, бо так легше виходити на платформу. Я сидів у першому вагоні. Чому? Бо так легше було заходити, а з якого вагону мені легше було виходити я, насправді, й гадки не мав.
А тепер сама історія.
Я коли на передостанній зупинці з вагону вийшли усі люди, я трохи злякався, бо подумав, що далі електричка не їхатиме. Я вийшов надвір і спитав у хлопця, що перевіряв колеса, чи їхатимемо далі. Той дістав якийсь папірець, мабуть, з розкладом, і сказав, що електричка їхатиме далі за 15 хвилин. Заспокоївшись, я заліз назад до вагону і сів на своє місце. Вагон був порожній, і я ще подумав, як класно, шкода що він не був такий порожній усю дорогу. Я навіть не одягнув навушники назад, щоб насолодитися самотністю.
Я помітив щось не те, коли вагон почав рухатися. Піднявши погляд, я побачив чоловіка, що сидів на три лавки переді мною. Мене це налякало, адже я не бачив і не чув, як він зайшов. Вагон був порожній, коли я піднявся, це точно, бо я ще оглянув його. Я не вмикав музику, тому не почути кроки я також не міг. Ще більше мене злякав сам мужик — він сидів нерухомо і дивився прямо на мене. На ньому була осіння куртка, хоч зараз літо, і навіть о такій годині за одинадцяту) було досить тепло, я взагалі був у джинсах і футболці. Пройшла хвилина, дві, п’ять, але він продовжував дивитися на мене. Плюнувши на все, я взяв свій єдиний багаж — рюкзак з речами й ноутом — перекинув через плече, і пішов до іншого вагону. Мужик продовжував дивитися на мене, і, мабуть, дивився навіть тоді, коли я пройшов повз нього і опинився у нього за спиною. У тамбурі я відкрив дверцята, що вели до міжвагонного простору, пройшов туди, і захлопнув їх за спиною. Видихнувши, я вирішив на прощання подивитися на мужика і… і я дуже сильно про це пошкодував. Він стояв у тамбурі і дивився на мене через скло дверей. Я скрикнув і мало не впав, благо, місця було недостатньо для падіння. Не відриваючи погляду, я нащупав ручку других дверей, смикнув їх і вибіг у наступний вагон. Я не вийшов, я дійсно швидко вибіг, серце мало не вистрибнуло з грудей — як? Як він встав у мене за спиною і йшов просто крок за кроком за мною, що я не почув жодного звуку?
У наступному вагоні сиділо три якихось алкаша і про щось сперечалися. Заспокоївшись на стільки, на скільки зміг, я швидко підійшов до них і сів з ними. На секунду вони замовчали і подивилися на мене. Я скрутив якусь посмішку, і перевів погляд на двері — нікого не було.
На виході я нікого не побачив. Може він відкрив двері і вийшов на інших бік від платформи, або вийшов раніше за мене і кудись зайшов — не знаю.
Ось така історія.

манґа

Сьогодні зі відбулася цікава історія:
У нашому місті є великий старий і престижний книжковий магазин Books. А оскільки нещодавно у Книжковому Світі я випадково знайшов мангу, то логічно було б припустити, що у буксі вона також є.

Зайшовши до будинку я спитав на першій касі, чи є у них манга. Дівчина посміхнулася і сказала, що є на другому поверсі. За мить я був вже там.
На другому поверсі також була каса.
— Вибачте, у вас є манґа?
— Манга? Почекайте, зараз подивлюся… — вона зникла у своєму комп’ютері. За півтори секунди вона знов підняла погляд на мене, — пробачте, а манґа — це автор чи назва книжки?
— Ні, насправді це ані перше, ані друге, це такий вид книжок… Ну… Щось на кшталт японських коміксів.
— А, комікси у нас, здається, у відділі дитячої літератури… Зараз. Юльо!
Зробивши глибокий подих я подивився у бік того відділу. Ну, що ж, такі стереотипи у нас у країні. Крім того це посилюється тим, що сучасні співробітники книжкових магазинів не вбачають необхідності у бутті обізнаним у тому, що вони продають. Я навіть чув історію про те, як мангу „Ельфійська Пісня“ знайшли у відділі літератури „Для найменших“ — продавці навіть не додумалися просто відкрити її.
Мій молодший брат у 13 років спробував подивитися аніме за цією мангою, але, як він мені пізніше сказав, його вистачило лише на дві чи три серії. Воно виявилося надто жорстоким і кривавим для нього, 13-річного хлопця. Яке враження воно залишить у світлих головах „найменших“, я не знаю і боюся уявити.
Але ось та сама Юля підійшла до каси.
— Так?
— Юль, у нас є комікси?
За ту відповідь, яку дала Юля, мені хотілося її обійняти і розцілувати, а потім подивитися на касиршу зверху вниз поглядом як на відомому малюнку „Fuck Yea“. Юля сказала наступне:
— Ні, у нас немає зараз коміксів… Є манґа, вона за формою схожа на комікси, але це зовсім інше.

death

Сьогодні вранці мені було так погано, як ще ніколи в житті не було.

Ні, я не пив нічого ні вчора, ні позавчора, ні тиждень тому. То було б не так погано.

Вранці я прокинувся о 7:20. Це дуже пізно. Першу пару сьогдні мені не можна було пропускати, тому я швидко одягнувся (так швидко, що мені б солдати позаздрили), в перше в житті справляв малу потребу одночасно з чисткою зубів і так далі. Їхати в метро = 20 хвилин. Дійти до метро ~15 хвилин, дійти від метро ~10 хвилин. О 7:30 я вийшов.
Біжав до метро не зупиняючись і в результаті 15-хвилинний маршрут подолав за 5 хвилин, зайшов у метро і тут почалося…

Трішки віддишавшись я зайшов до вагону. Місць не було, тому я став посередині і взявся за поручень. Не встиг я заспокоїтися, як мене почало трусити. Мені не хотілося хапати повітря, тому це не була задишка. Що то було, я не знаю. Не пройшло й хвилини, як я був готовий впасти. Я схопився другою рукю за біцепс першої, але швидко зрозумів, що це не допоможе втриматися. Я крутнув колесико навушників, вимкнувши тим самим звук в них — дивно, але він заважав мені сконцентруватися і триматися на ногах. Став переглядати сидячі місця в надії попрохати когось поступитися місцем — як на зло самі бабці, питати яких я не збирався, та прямо переді мною сидів дід. Коли я вже був готовий спитати у нього, та тут потяг приїхав до першої зупинки і (о диво!) хлопець, що стояв спиною до перил, вийшов. Не гаючи ні секунди я зайняв його місце — точніше буде сказати, впав на його місце.
Двері зачинилися і я постарався розслабитися, притуливши голову до стіни. Це не дало нічого. Моє обличчя було вкрите потом, а волосся стало вологим. Я подумав: „Чорт, волосся все у поті. А помити їх я в академії не зможу.“ Моє волосся хоч і не надто довге, але довше, ніж „Как у пацанов“, тому голову мити доводиться кожен день.
Я почав глибоко дихати, марно сподіваючись, що це допоможе. У голові загорівся лічильник: „5 секунд до краху системи.“ „4 секунди.“ „Три секунди.“ Зараз або ніколи. Я присів навпочіпки. Це досить смішно виглядало у переповненому метро, але це було останнє, про що я думав. Залишитися у свідомості на разі мені було важливіше. Голову до стіни, три глибокі вдихи… По тілу пробіг прохолодний дриг. „Попускає“ — майнула думка.
Станція. Зараз відчиняться двері і туди-сюди хлинуть люди. Треба вставати. Так, мене трішки попустило, але що буде, коли я так швидко встану? Чи встану я до кінця? Треба пробувати.
Встав. Голова дещо крутиться, але стою. Знову піт. Притулив голову до стіни. Єдина думка: „Скоро впаду. Скоро впаду.“ Треба протриматися.
Якимось дивом я протримався. „Станція Радянська. Перехідо до станції «Історичний музей», до поїздів Олексіївської лінії.“ Я не вийшов з вагону, я з нього випав. І до переходу я не йшов, я перебирав ногами у напрямку нової станції.
Лавка! Коли я сів на лавку, я почав обдумувати наступні дії. Так, „Історичний Музей“ — перша станція лінії, тому потяг приїде порожнім. Треба зайняти місце. Сидячи я точно покращу самопочуття. Ще один прохолодний дриг, і ще… Мене почало попускати. У потяг я сів, і, на честь покращення, крутнув коліщатко навушників. Грало Ali Project – Ude Kaina, якщо комусь цікаво. У сумці я почав шукати конспект — треба було дещо повторити. Чорт, я забув зошит вдома! Довелося повторювати усі закарлючки, які я маю знати на першу пару в голові. З такими думками я доїхав.
Сили були вже при мені, але марнувати їх не хотілося, дуже страшно було повернутися у попередній стан. Тому я натягнув шарф на під-обличчя, музику на максимум, руки до кишень — я нікого не знаю, не чіпайте мене.
Біля ескалатора якийсь дідок почав на мене кричати. Здається, йому не сподобалося, що я когось там не пропустив. Хай там, у моїй голові домінувала інша думка: „Як йому класно, він повен енергії і може кричати на когось. А мені треба йти далі“
У такому стані, з напівзачиненими очима я дійшов до академії. Спізнився лише на чотири хвилини. Ліфт. Аудиторія. Моє місце.
Дві хвилини мовчанки.

Я в нормі.